• Obniżka
A światłość w ciemności świeci...

A światłość w ciemności świeci...

ISBN: 978-83-8294-220-0
44,00 zł
39,00 zł Oszczędzasz: 5,00 zł

Najniższa cena w ciągu 30 dni przed aktualną promocją: 44,00 zł

Wyświetl historię cen produktu

Najniższa cena w ciągu ostatnich 30 dni 39,00 zł

Czas dostawy kurierem InPost 24 godziny! E-booki w ciągu 15 minut!

Premiera

Polecana publikacja pt. A światłość w ciemności świeci... autorstwa Sergieja Belińskijegoi Julii Iwaszko składa się z sześciu rozdziałów zatytułowanych odpowiednio: Kijów i wojna, Ludzie i wojna, Słodycze na front, oblicze wojny i spojrzenie w przeszłość, Impresje wojenne, Życie na froncie i na zapleczu oraz szósty A światłość w ciemności świeci...

Ilość

Dodaj do listy życzeń

Podczas wojny zrozumiał ten czas tu i teraz jako taki, od którego nie można uciec, bo czuje, że za nim jest kraj, którego nie można opuścić. Mógłby wyjechać za granicę, tam, gdzie bezpiecznie, ale w jego wyobraźni ten wyjazd zamienia się w katastrofę na skalę planetarną. I celowo pozostaje w tej niewygodnej rzeczywistości, która nie może mu zaoferować nic poza niebezpieczeństwem i śmiercią. To jego świadomy wybór.

Fragment książki

Polecana publikacja pt. A światłość w ciemności świeci... autorstwa Sergieja Belińskijegoi Julii Iwaszko składa się z sześciu rozdziałów zatytułowanych odpowiednio: Kijów i wojna, Ludzie i wojna, Słodycze na front, oblicze wojny i spojrzenie w przeszłość, Impresje wojenne, Życie na froncie i na zapleczu oraz szósty A światłość w ciemności świeci...

123 Przedmioty

Opis

Książka papierowa
oprawa miękka
Stopień 
2023-08-30

A Światłość W Ciemności Świeci...

Światłość świeci w ciemności, lecz ciemność jej nie przemogła, gdyż w ludziach pali się światło ostatniej nadziei i palić się będzie, póki ostatnia dusza je nosić w sercu będzie. Dwudziestego czwartego lutego dwutysięcznego dwudziestego drugiego roku świat zatrzymał się. Rosja zaatakowała Ukrainę w imię swoich chorych i bezpodstawnych ambicji, a naszych wschodnich sąsiadów nie zbudziły promienie Słońca, lecz sowieckie rakiety spadające na obszary cywilne. Świat się zatrzymał, a widmo wielkiej wojny znów zawisło nad Europą i całym światem.

Lektura ta, to bezkompromisowy, poruszający i niezwykle aktualny reportaż, który przeżyjemy wraz z główną bohaterką Olą, która w przeddzień docelowej linii fabularnej zajadała się pączkiem w jednej z kijowskich restauracji, by następnej nocy zostać niezwłocznie obudzona nad rankiem, gdy na jej kraj spadały pierwsze bomby.

Musiała uciekać i zostawić za sobą swoje całe życie, by mieć szansę na jakąkolwiek przyszłość. Na kartach dwóch pierwszych rozdziałów poznajemy z chirurgiczną precyzją opis odczuć i przeżyć bohaterki i jej towarzyszy niedoli. Na kolejnych stronach poznajemy następnych bohaterów powieści. Ich punkty widzenia całej sytuacji, wojny i postępujących zniszczeń, aż zostajemy zapoznani ze Stanisławem, prasowym oficerem, który stawiając swoje życie na szali dokumentuje okrucieństwa wojny, ale też życie zwykłych ludzi, które koniec końców toczy się dalej.

Autentyczność tego reportażu wyróżnia się spośród innych publikacji na ten temat. W miarę jak poznajemy losy bohaterki i innych zwykłych ludzi, którzy stali się świadkami brutalnych ataków i napaści, czytelnik doświadcza bezpośrednio emocji i trudności, jakie niosą za sobą takie sytuacje. Opowieści o mieszkańcach ukraińskich miast, których życie zostało zniszczone przez wojnę, dają wgląd w tragedię narodu, który musiał zmierzyć się z konsekwencjami zewnętrznej agresji. Nie chcę rozpisywać się bardziej na temat treści, ją po prostu trzeba przeczytać. Nie jest to łatwa lektura, zwłaszcza jeśli widziało się ból i cierpienie tych ludzi, bo kto jak nie Polacy mogą lepiej znać aktualne położenie Ukrainy i konsekwencje zapędów pseudo caratu.

„Nie jest łatwo, ale walczymy”. Lawirując między historiami Oli i Stanisława obserwujemy rozwój ich relacji, a także ich współpracy. Stanisław jako artysta postrzega wojnę odrobinę inaczej niż zwykli żołnierze. Jego dokumentacja fotograficzna nosi znamiona sztuki. Niestety jest to sztuka okupiona przelaną krwią jego rodaków. To jest jego droga do ukazania prawdy o wojnie. Ostatecznie wypadkową tych działań jest wystawa zatytułowana cytatem z biblii „Światłość w ciemności świeci i ciemność jej nie ogarnęła”. Oczywiście na tym etapie lektury nie sposób się nie domyślić, że za postacią Stanisława stoi sam autor, a to oznacza, że wystawa prezentuje zdjęcia autorstwa bezpośredniego uczestnika zdarzeń i oficera Armii Ukraińskiej – Sergija Belińskijego.

Język użyty w książce jest wyrazisty i bezpośredni, co dodatkowo wzmacnia oddziaływanie opowieści. Sposób, w jaki autorzy ukazują bohaterstwo i poświęcenie ludzi walczących o swoją ukochaną ojczyznę i społeczność, wstrząsa sercem, wywołuje refleksję i niepokój.

Prawdę mówiąc po całej lekturze ciężko mi określić czym jest ten utwór. Bo posiada zarówno znamiona powieści i prozy, jak literatury faktu i reportażu. Dochodzę do wniosku, że nie ma to najmniejszego znaczenia, bo całość czyta się jednym tchem. To jest książka na raz. Nie ma mowy, że odstawisz ją na później. Natomiast nie do końca rozumiem motywację stojącą za ukryciem personaliów autora, skoro jest nam to rzucane prosto w twarz choćby w blurbie i biogramie. W każdym razie jest to pozycja niezwykle wartościowa, którą warto przeczytać, gdy wpadnie nam w ręce.

źródło: https://sztukater.pl/ksiazki/item/41766-a-swiatlosc-w-ciemnosci-swieci.html

Napisz recenzje

Sergij Belińskij – ur. w 1977 r. w Kamieńcu Podolskim. Ma wykształcenie ­budowlane i medyczne. W latach 1998–2017 grał w znanym ukraińskim zespole rockowym Propala Hramota. Pasjonuje go archeologia. Interesuje się historią i kulturą Wschodu. Zawodowo zajmuje się fotografią artystyczną i kinematografią. Mieszkał we Włoszech i Hiszpanii, biegle posługuje się językiem włoskim. Od 2021 r. działa w szeregach ukraińskiego wojska jako prasowy oficer 28 Brygady im. Rycerzy Zimowej Kampanii.

Julia Iwaszko – ur. w 1970 r. w Kijowie. Jest nostryfikowanym doktorem habilitowanym w dziedzinie   architektury   i   profesorem   na   Politechnice   Krakowskiej im. T. Kościuszki. W 1993 r. ukończyła Wydział Architektury Kijowskiego Instytutu Inżynierii i Budownictwa. Od 1994 r. pracuje na Wydziale Podstaw Architektury i Projektowania Architektonicznego. Prowadzi zajęcia z historii architektury ukraińskiej i nowoczesnej architektury światowej, ma pod opieką doktorantów. Autorka ponad 600 artykułów naukowych i popularnonaukowych. Zastępca kierownika wspólnych programów współpracy naukowej specjalistów Kijowskiego Narodowego Uniwersytetu Budownictwa i Architektury oraz Uniwersytetu Łódzkiego, Politechniki   Krakowskiej,   Politechniki   Łódzkiej,   Uniwersytetu   im.   V.   Alecsandriego w Bacău w Rumunii i Politechniki Zhejiang w Chinach.

Oficyna Wydawnicza "Impuls"

Autor

Sergij Belińskij, Julia Iwaszko

ISBN druk

978-83-8294-220-0

ISBN e-book

Objętość

156 stron (w tym zdjęcia na 55 stronach)

Wydanie

I, 2023

Format

B5 (160x235)

Oprawamiękka, klejona, folia matowa

Rozdział 1
Kijów i wojna

Rozdział 2
Ludzie i wojna

Rozdział 3
Słodycze na front, oblicze wojny i spojrzenie w przeszłość

Rozdział 4
Impresje wojenne

Rozdział 5
Życie na froncie i na zapleczu

Rozdział 6
A światłość w ciemności świeci...

fragment

“І світло свiтить у темряві...”

Богуслав Сліверський | Лодзький університет | почесний член Національної академії педагогічних наук України

Хочу подякувати видавництву «Імпульс» за видання книги Сергія Бєлінського та Юлії Івашко «І світло світить у темряві...», яка є етнографічною повістю про трагедію війни в Україні. Коли вона дійшла до мене, я відклав її, як дитина, яка боїться доторкнутися до того, чого боїться, щоб не втратити віру в існуюче Добро. Мабуть тому, що в перший день війни я відвідав маму, яка під впливом новин з України заговорила про безнадійний для неї час Другої світової війни. 

Я прочитав цю книжку і захопився нею, адже ми отримали етнографічно- художній репортаж із перших п’яти місяців вторгнення в Україну злочинних армій Російської Федерації. Світлина на обкладинці «бородатого Олега» (як ми дізнаємося зі змісту на стор. 64-65), який грає сентиментальну мелодію з фільму «Шербурзькі парасольки» на вцілілому фортепіано у розбомбленій школі – маяк надії. за повернення миру, і водночас символ довговічності вічних цінностей перед обличчям жертв війни, непоправних руйнувань і смерті.

Головна героїня оповідання — киянка Оля, науковець, яка переживає дежавю, згадуючи спогади свого батька про Другу світову війну, коли 1941 року німецькі війська увійшли до Києва, а через два роки радянські літаки бомбили місто.

Він порівнює свій власний досвід із стосунками свого батька кілька десятиліть тому. Вони пережили дворічну німецьку окупацію, руйнування міста, голод, але він зазначає у своєму блокноті, що « (...) російська агресія 2022 року виглядатиме жорстокішою, абсурднішою. У цьому росіяни перевершили німців» (с. 12)

Разом з Олею та прес-офіцером (художником-фотографом) Станіславом ми входимо в простір байдужої війни 21 століття, яке обіцяло стати «сторіччям миру», процвітаючого світу. На кожній сторінці оповіді, проілюстрованої світлинами з місць тимчасових укриттів, руйнувань інфраструктури, полів боїв і місць жахливих злочинів загарбників, ми переживаємо події війни, переживання жителів, чиї будинки постраждали від ракетних ракет.

Життя в страху, невизначеність, постійні пересування в пошуках близьких, відносно безпечний притулок, їжа була змішана з протиповітряною сигналізацією, вуличними боями з диверсантами, порятунком поранених, відсутністю доступу до інформації, покиданням домівок мешканцями загрожених або вже опинилися частково знесені житлові масиви.

Вперше прочитав про феномен «скляної стіни» в міжособистісному спілкуванні: «Люди спілкуються між собою, вони навіть дружать, бачать один одного, але їх розділяє прозора скляна стіна, яка дозволяє бачити іншу людину лише ззовні.Це не дозволяє пізнати її внутрішній світ, так звану душу. Через таку стіну можна спілкуватися з кимось багато років і можна допомагати. Однак ця стіна може раптом розбивається на тисячі осколків, і люди по обидва боки від нього раптом бачать один одного такими, якими вони є насправді...» (с. 22).

Війна не здивувала українців, адже тривала з 2014 року, але для більшості вона була ще далекою. Лише зростання напруги в політиці між двома країнами на початку 2022 року та попередження Заходу призвели до того, що у деяких українців була напоготові «тривожна валіза», в якій були необхідні документи на випадок необхідної евакуації.

Люди і війна. Це не просто назва одного з розділів, а суть репортажної оповіді. Ола організовує групу волонтерів серед науковців для порятунку людей і тварин. Вони фотографують, записують розповіді жертв війни, отримують ліки в аптеках, що вціліли, забезпечують продовольством територіальну оборону, але й проводять заняття зі студентами в умовах війни. Вони створюють мережу взаємодопомоги та підтримують академічну молодь, щоб завершити семестр, захистивши бакалаврську чи магістерську роботу.

Після оборони Києва вони вживають заходів для підтримки солдатів. Безмежна віра в захисників і перемогу, а разом з тим драматизм і романтизм людей у критичних ситуаціях дозволили їм боротися за мотивацію інших жити, не відмовлятися від поточних обов’язків, а й справлятися з трагедією.

Та жорстокість, яка спіткала їхніх рідних та близьких у віддалених від столиці містах – Гостомелі, Бучі, Ірпені, Бородзянці, Макарові, Миколаєві, Харкові... . З кожним днем війни українцям доводилося вчитися жити з болем і усвідомленням наслідків терору, який досі здавався чимось неможливим, неймовірним. Як розповідає один із учених, яких обіймала Ола:

«Але фашизм росіян неймовірний. Ми дружили з їхніми вченими, разом організовували наукові конференції... А тепер нашому народу відмовляють у праві на існування...» (с. 41).

Знайомимося з долею вчителів, які взялися за збереження безперервності шкільного навчання дітей, незважаючи на війну, тобто в дистанційній формі, перерваній через відсутність світла чи необхідність спускатися в укриття. Сотні тисяч матерів з дітьми покинули країну, знайшовши притулок у Польщі, щоб решта їхніх родин могла боротися за захист Батьківщини.

Разом із «ніжним оповідачем» ми переїжджаємо в інші регіони України, де організовується допомога мешканцям розбомблених будинків, шкіл, лікарень, торгових закладів, ринків та вокзалів. На запитання: як почуваються люди? отримує відповідь:

– «Більшість вірить у нашу перемогу, але звісно є ті, хто згоден жити в окупації, щоб не було війни, і активні союзники ворога» (с. 49-50).

Фотографії скелетів зруйнованих будинків розділені на послідовні сюжети з фронту, що відтворюють життя чи досвід у містах, селах і містечках. Зустрічаємо Оліних співрозмовників, фронтовиків, поранених, хворих, раптово бездомних, хоча раніше цивільних лікарів, художників, фотографів, музейників, учителів та інших. Він записує трагедію війни та її жорстокості, а Станіслав увічнює важке становище свідків жертв кримінального нападу, з якими він стикається.

Опубліковані в книзі кольорові світлини з охопленої війною України дають читачам зрозуміти, що це не кадри з художнього фільму про війну. Також є зворушливий опис зруйнована обстрілами школа чи .... корова дивиться на зруйноване село: «Тварини не вміють говорити, як люди. Вони не вміють плакати, як люди. Вони не розуміють, як люди, чому вбили їхніх господарів, розбомбили їхній будинок, де вони захищалися, чому їх викинули на вулицю, ніби вони були нікому непотрібні. Вони не розуміють, як люди, що це війна, яка завжди виглядає так» (с. 60-61).

У цьому наративі ми знайдемо історії людей із «нормального» воєнного життя, тих, хто зберігає різдвяні традиції, але водночас пам’ятає про солдатів, пече для них пироги чи готує стравию Зроблену їжу доставляють на фронт.

Події в останньому розділі книги розгортаються в Польщі, у Варшаві та Лодзі. Це зворушлива історія про героїчну боротьбу нації за свободу Батьківщини, за національну ідентичність, яку написали та проілюстрували для нас медик, будівельник, художник-фотограф разом із нострифікованим архітектором, який працював у польських університетах, доктор наук (габ.), професор Київського університету будівництва та архітектури та професор Краківського технологічного університету Т. Костюшка та співпрацюючи в наукових проектах з польськими вченими з Лодзького університету та Лодзького технічного університету. Назва чудово написаної етновоєнної історії походить від початкових слів Євангелія від св.

Івана: «І світло світить у темряві, і темрява не огорнула його»

ПЕРЕКЛАД РЕЦЕНЗІЇ З ПОЛЬСЬКОЇ: СТЕФАН ЛАШИН

_________________________________________________________________________________________

І СВІТЛО СВIТИТЬ У ТЕМРЯВІ...

До вашої уваги надається переклад з польської рецензії книги, написаної українськими авторами польською мовою. Книга містить 156 сторінок та 55 кольорових документальних фото. Її можна придбати за $12 доларів (вкючена пересилка на території США). Зацікавлених у придбанні примірника, прохання звертатися до Стефанa Лашина: slaszyn@aol.com, (516) 582- 0258. Після оплати видавничих витрат, зібрані кошти підуть на потреби української армії.

ПРО КНИГУ ТА ЇЇ АВТОРІВ
C. Бєлінський та Ю. Івашко «І світло свiтить у темряві...» Kраків 2023, Видавництво «Імпульс», 136 с

Белінський Сергій – нар. у 1977 р. у Кам’янці Подільському. Має будівельну та медичну освіту. У 1998–2017 роках грав у відомому українському рок-гурті «Пропала Грамота». Захоплюється археологією. Цікавиться історією та культурою Сходу. Професійно займається художньою фотографією та оператором. Він жив в Італії та Іспанії та вільно володіє італійською мовою. З 2021 року працює в лавах української армії на посаді прес-офіцера 28-ї бригади. Лицарі Зимового походу.

Юлія Івашко – нар. у 1970 р. у Києві. Вона є нострифікованим хабілітованим доктором у галузі архітектури та професором Краківського політехнічного університету Т. Костюшко. У 1993 році закінчила архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. З 1994 року працює на факультеті основ архітектури та архітектурного проектування. Веде заняття з історії української архітектури та сучасної світової архітектури, керує аспірантами. Автор понад 600 наукових і науково-популярних статей. Заступник-керівник програм спільного наукового співробітництва фахівців Київського національного університету будівництва та архітектури та Лодзького університету, Краківського технологічного університету, Лодзького технологічного університету, Університету в Бакеу, Румунія, та Чжецзянсього політехнічного університет у Китаї


Źródło: https://www.borysten.com.ua/images/arhive/borysten07377.pdf (str. 16-18)

Zapraszamy, Запрошуємо!

_________________________________________________________________________________________

“A światłość w ciemności świeci…”

Bogusław Śliwerski | Uniwersytet Łódzki | członek honorowy Narodowej Akademii Nauk Pedagogicznych Ukrainy


Dziękuję Oficynie Wydawniczej “Impuls” za wydanie książki Sergija Belińskijego i Julii Iwaszko pod tytułem “A światłość w ciemności świeci…”, która jest etnograficzną opowieścią o tragizmie wojny w Ukrainie. Kiedy do mnie dotarła, odkładałem ją na bok, jak dziecko, które boi się dotknąć czegoś, czego się obawia, by nie stracić wiary w istniejące Dobro. Zapewne dlatego, że pierwszego dnia wojny byłem u mojej mamy, która pod wpływem wiadomości z Ukrainy zaczęła opowiadać o beznadziejnym dla niej czasie II wojny światowej.

Przeczytałem tę książkę i jestem nią zafascynowany, gdyż otrzymaliśmy etnograficzny i artystyczny zarazem reportaż z pierwszych pięciu miesięcy inwazji na Ukrainę zbrodniczych wojsk Federacji Rosyjskiej. Umieszczona na okładce fotografia grającego “brodatego Olega” (jak dowiadujemy się z treści na s. 64-65) na ocalałym fortepianie sentymentalną melodię z filmu “Parasolki z Cherbourga”, w zbombardowanym budynku szkolnym, jest światłem nadziei na powrót pokoju, a zarazem symbolem trwałości ponadczasowych wartości w obliczu ofiar wojny, niepowetowanych zniszczeń i śmierci.

Bohaterką narracji jest Ola, mieszkanka Kijowa, uczona, która doświadcza deja vu przypominając sobie wspomnienia ojca z czasu II wojny światowej, kiedy w 1941 roku wojska niemieckie wkroczyły do Kijowa, a w dwa lata później radzieckie samoloty bombardowały to miasto.

Porównuje własne przeżycia z ojcowską relacją sprzed kilkudziesięciu lat. Przeżyli dwuletnią okupację Niemców, zniszczenia miasta, głód, ale odnotowuje w swoim notatniku, że

“(…) agresja Rosjan w 2022 roku będzie wyglądać brutalniej, bardziej absurdalnie. Rosjanie przewyższyli pod tym względem Niemców” (s. 12).

Wraz z Olą i oficerem prasowym (artystą fotografikiem) Stanisławem wkraczamy w przestrzeń indyferentnej wojny w XXI wieku, który zapowiadał się jako “Stulecie pokoju”, era nowych technologii mających ułatwiać i przedłużać życie mieszkańcom świata dobrobytu. Z każdą stroną narracji, ilustrowaną zdjęciami z miejsc tymczasowych schronień, zniszczeń infrastruktury, pól stoczonych bitew i miejsc potwornych zbrodni najeźdźcy, doświadczamy wojennych wydarzeń, przeżyć mieszkańców, na których domy spadały rakiety.

Życie w lęku, niepewności, ciągłym przemieszczaniu się w poszukiwaniu bliskich, względnie bezpiecznego schronienia, pożywienia mieszało się z alarmami przeciwlotniczymi, ulicznymi walkami z dywersantami, ratowaniem rannych, brakiem dostępu do informacji, opuszczaniem domów przez mieszkańców zagrożonych czy już częściowo zburzonych osiedli.

Po raz pierwszy czytam o zjawisku “szklanej ściany” w komunikacji międzyludzkiej:

“Ludzie komunikują się ze sobą, bywają nawet przyjaciółmi, widują się, ale dzieli ich przezroczysta szklana ściana, która umożliwia zobaczenie drugiej osoby tylko z zewnątrz. Nie pozwala poznać jej wewnętrznego świata, tak zwanej duszy. Przez taką ścianę można się z kimś porozumiewać przez wiele lat i można pomagać. Jednak ta ściana może się nagle rozpaść na tysiące fragmentów, a ludzie po obu jej stronach nagle widzą się nawzajem takimi, jakimi naprawdę są… “ (s. 22).

Wojna nie zaskoczyła Ukraińców, bo przecież toczyła się od 2014 roku, jednak dla większości z nich wciąż była daleko. Dopiero narastające z początkiem 2022 roku napięcie w polityce między obu państwami, ostrzeżenia z Zachodu sprawiły, że część Ukraińców miała już przygotowaną “alarmową walizkę”, która zawierała niezbędne dokumenty w razie koniecznej ewakuacji.

Ludzie i wojna. To nie jest jedynie tytuł jednego z rozdziałów, ale sedno reportażowej narracji. Ola organizuje wśród naukowców grupę wolontariuszy ratujących ludzi i zwierzęta. Fotografują, rejestrują narracje ofiar wojny, zdobywają lekarstwa w ocalałych jeszcze aptekach, zabezpieczają żywność dla obrony terytorialnej, ale też prowadzą w warunkach wojennych zajęcia ze studentami. Budują sieć samopomocy i wspierają młodzież akademicką, by ta dokończyła semestr broniąc pracy licencjackiej czy magisterskiej.

Po obronie Kijowa podejmują działania wspomagające żołnierzy. Bezgraniczna wiara w obrońców i zwycięstwo a zarazem dramatyzm i romantyzm ludzi w sytuacjach krytycznych pozwalała im walczyć o motywację innych do życia, do nierezygnowania z dotychczasowych obowiązków, ale i do radzenia sobie z tragizmem i okrucieństwem, jakie spotkało ich bliskich, znajomych w oddalonych od stolicy miejscowościach – Hostomel, Bucza, Irpień, Borodzianka, Makarow, Mikołajewo, Charków… .

Z każdym dniem wojny Ukraińcy musieli nauczyć się żyć z bólem i świadomością skutków terroru, który wciąż wydawał się czymś niemożliwym, niewiarygodnym. Jak relacjonuje jedna z przytulanych przez Olę naukowczyń:

“Ale faszyzm Rosjan to nie do uwierzenia. Przyjaźniliśmy się z ich naukowcami i razem organizowaliśmy konferencje naukowe… A teraz naszemu narodowi odmawiają prawa do istnienia…” (s. 41).

Poznajemy losy nauczycieli, którzy podejmowali działania celem podtrzymania ciągłości edukacji szkolnej dzieci mimo trwającej wojny, a więc w formie zdalnej, przerywanej brakiem energii elektrycznej czy koniecznością zejścia do schronu. Setki tysięcy matek z dziećmi opuściły kraj uzyskując schronienie w Polsce, by pozostała część członków ich rodzin mogła walczyć w obronie ojczyzny.

Wraz z “czułą narratorką” przenosimy się w kolejne rejony Ukrainy, gdzie organizowana jest pomoc dla mieszkańców zbombardowanych domów, szkół, szpitali, placówek handlowych, targowisk czy dworców kolejowych. Na pytanie: Jak się czują ludzie? otrzymuje odpowiedź:

– “Większość wierzy w nasze zwycięstwo, ale są oczywiście i tacy, którzy godzą się żyć pod okupacją, żeby nie było wojny, oraz aktywni sprzymierzeńcy wroga” (s. 49-50).

Zdjęcia szkieletów zburzonych domów przedzielają kolejne relacje z frontu, odtwarzania życia lub przeżycia w miastach, wsiach i miasteczkach. Poznajemy rozmówców Oli, frontowych żołnierzy, rannych, chorych, nagle bezdomnych, choć wcześniej cywilnych lekarzy, artystów, fotografików, muzealników, nauczycieli i in. Rejestruje tragizm wojny, jej okropności, a Stanisław uwiecznia trudną sytuację napotkanych świadków ofiar zbrodniczej napaści.

Opublikowane w książce kolorowe fotografie z pogrążonej wojną Ukrainy uświadamiają czytelnikom, że nie są to kadry z wojennego filmu fabularnego. Dochodzi do tego przejmujący opis m.in. zniszczonej przez ostrzał szkoły czy …. krowy spoglądającej na zrujnowaną wieś:

“Zwierzęta nie mogą mówić jak ludzie. Nie mogą płakać jak ludzie. Nie rozumieją jak ludzie, dlaczego zabito ich właścicieli, zbombardowano ich dom, w którym były pod ochroną, dlaczego wyrzucono je na ulicę, jakby były nikomu niepotrzebne. Nie rozumieją jak ludzie, że to jest wojna, która tak zawsze wygląda”  (s. 60-61).

Znajdziemy w tej narracji opowieści ludzi z ich „normalnego” życia na co dzień w warunkach wojennych, tych, którzy podtrzymują świąteczne tradycje, ale zarazem pamiętają o żołnierzach. To dla nich wypiekają ciasta czy gotują potrawy, by dostarczono na front trochę domowego jadła i “ciepła” solidarnej wdzięczności.

Wydarzenia w ostatnim rozdziale książki są umiejscowione w Polsce, w Warszawie i Łodzi. Jest to poruszająca opowieść o bohaterskiej walce narodu o wolność ojczyzny, o tożsamość narodową, którą napisali i zilustrowali dla nas medyk, budowlaniec, artysta-fotografik wraz z nostryfikowaną i zatrudnioną w polskich uczelniach architekt, doktor habilitowaną, profesorką Kijowskiego Uniwersytetu Budownictwa i Architektury, a u nas profesorką Politechniki Krakowskiej im. T. Kościuszki a współpracującą w projektach naukowych z polskimi uczonymi z Uniwersytetu Łódzkiego i Politechniki Łódzkiej.

Tytuł pięknie napisanej etnowojennej opowieści pochodzi z pierwszych słów z Ewangelii św. Jana: “A światłość w ciemności świeci i ciemność jej nie ogarnęła.”

prof. zw. dr hab. Bogusław Śliwerski

źródło: https://sliwerski-pedagog.blogspot.com/2023/04/a-swiatosc-w-ciemnosci-swieci.html

Zapraszamy do naszej księgarni internetowej: https://www.impulsoficyna.com.pl/publikacje-naukowe/2377-a-swiatlosc-w-ciemnosci-swieci.html

Zapraszamy!

_________________________________________________________________________________________________________

_________________________________________________________________________________________________________


І СВІТЛО СВIТИТЬ У ТЕМРЯВІ…

ПЕРЕКЛАД РЕЦЕНЗІЇ З ПОЛЬСЬКОЇ ТА ПОДАННЯ ДО ПУБЛІКАЦІЇ: СТЕФАН ЛАШИН | SLASZYN@AOL.COM| (516) 582-0258

До вашої уваги надається оригінал (польською) [дивіться нище] та переклад (українською) рецензії книги, написаної українськими авторами польською мовою. Книга містить 136 сторінок та 55 кольорових документальних фото. 21 квітня кур’єром із Кракова було отримано 20 примірників, які можна придбати у церкві в Гемпстеді за собівартістю ($10 доларів США), або ж доставкою поштою ($12 доларів США). Зацікавлених у придбанні примірника, прохання звертатися до пана Лашина: slaszyn@aol.com, (516) 582-0258.

Після оплати видавничих витрат, зібрані кошти підуть на потреби української армії.

ПРО КНИГУ ТА ЇЇ АВТОРІВ

C. Бєлінський та Ю. Івашко «І світло свiтить у темряві…» Kраків 2023, Видавництво «Імпульс», 136 с

Зміст

Розділ  1: Київ і війна
Розділ  2: Люди і війна
Розділ  3: Солодощі для фронту, обличчя війни та погляд у минуле
Розділ  4: Воєнні враження
Розділ  5: Життя спереду і ззаду
Розділ  6: І світло світить у темряві…

Белінський Сергій – нар. у 1977 р. у Кам’янці Подільському. Має будівельну та медичну освіту. У 1998–2017 роках грав у відомому українському рок-гурті «Пропала Грамота». Захоплюється археологією. Цікавиться історією та культурою Сходу. Професійно займається художньою фотографією та оператором. Він жив в Італії та Іспанії та вільно володіє італійською мовою. З 2021 року працює в лавах української армії на посаді прес-офіцера 28-ї бригади. Лицарі Зимового походу.

Юлія Івашко – нар. у 1970 р. у Києві. Вона є нострифікованим хабілітованим доктором у галузі архітектури та професором Краківського політехнічного університету Т. Костюшко. У 1993 році закінчила архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. З 1994 року працює на факультеті основ архітектури та архітектурного проектування. Веде заняття з історії української архітектури та сучасної світової архітектури, керує аспірантами. Автор понад 600 наукових і науково-популярних статей. Заступник-керівник програм спільного наукового співробітництва фахівців Київського національного університету будівництва та архітектури та Лодзького університету, Краківського технологічного університету, Лодзького технологічного університету, Університету в Бакеу, Румунія, та Чжецзянсього політехнічного університет у Китаї.


ПЕРЕКЛАД РЕЦЕНЗІЇ КНИГИ

“І світло свiтить у темряві…”

Богуслав Сліверський | Лодзький університет | почесний член Національної академії педагогічних наук України


Хочу подякувати видавництву «Імпульс» за видання книги Сергія Бєлінського та Юлії Івашко «І світло світить у темряві…», яка є етнографічною повістю про трагедію війни в Україні. Коли вона дійшла до мене, я відклав її, як дитина, яка боїться доторкнутися до того, чого боїться, щоб не втратити віру в існуюче Добро. Мабуть тому, що в перший день війни я відвідав маму, яка під впливом новин з України заговорила про безнадійний для неї час Другої світової війни.

Я прочитав цю книжку і захопився нею, адже ми отримали етнографічно-художній репортаж із перших п’яти місяців вторгнення в Україну злочинних армій Російської Федерації. Світлина на обкладинці «бородатого Олега» (як ми дізнаємося зі змісту на стор. 64-65), який грає сентиментальну мелодію з фільму «Шербурзькі парасольки» на вцілілому фортепіано у розбомбленій школі – маяк надії. за повернення миру, і водночас символ довговічності вічних цінностей перед обличчям жертв війни, непоправних руйнувань і смерті.

Головна героїня оповідання — киянка Оля, науковець, яка переживає дежавю, згадуючи спогади свого батька про Другу світову війну, коли 1941 року німецькі війська увійшли до Києва, а через два роки радянські літаки бомбили місто.

Він порівнює свій власний досвід із стосунками свого батька кілька десятиліть тому. Вони пережили дворічну німецьку окупацію, руйнування міста, голод, але він зазначає у своєму блокноті, що

«(…) російська агресія 2022 року виглядатиме жорстокішою, абсурднішою. У цьому росіяни перевершили німців» (с. 12).

Разом з Олею та прес-офіцером (художником-фотографом) Станіславом ми входимо в простір байдужої війни 21 століття, яке обіцяло стати «сторіччям миру», епохою нових технологій для полегшення та продовження життя людей. жителі процвітаючого світу. На кожній сторінці оповіді, проілюстрованої світлинами з місць тимчасових укриттів, руйнувань інфраструктури, полів боїв і місць жахливих злочинів загарбників, ми переживаємо події війни, переживання жителів, чиї будинки постраждали від ракетних ракет.

Життя в страху, невизначеність, постійні пересування в пошуках близьких, відносно безпечний притулок, їжа була змішана з протиповітряною сигналізацією, вуличними боями з диверсантами, порятунком поранених, відсутністю доступу до інформації, покиданням домівок мешканцями загрожених або вже опинилися частково знесені житлові масиви.

Вперше прочитав про феномен «скляної стіни» в міжособистісному спілкуванні:

«Люди спілкуються між собою, вони навіть дружать, бачать один одного, але їх розділяє прозора скляна стіна, яка дозволяє бачити іншу людину лише ззовні.Це не дозволяє пізнати її внутрішній світ, так звану душу. Через таку стіну можна спілкуватися з кимось багато років і можна допомагати. Однак ця стіна може раптом розбивається на тисячі осколків, і люди по обидва боки від нього раптом бачать один одного такими, якими вони є насправді…» (с. 22).

Війна не здивувала українців, адже тривала з 2014 року, але для більшості вона була ще далекою. Лише зростання напруги в політиці між двома країнами на початку 2022 року та попередження Заходу призвели до того, що у деяких українців була напоготові «тривожна валіза», в якій були необхідні документи на випадок необхідної евакуації.

Люди і війна. Це не просто назва одного з розділів, а суть репортажної оповіді. Ола організовує групу волонтерів серед науковців для порятунку людей і тварин. Вони фотографують, записують розповіді жертв війни, отримують ліки в аптеках, що вціліли, забезпечують продовольством територіальну оборону, але й проводять заняття зі студентами в умовах війни. Вони створюють мережу взаємодопомоги та підтримують академічну молодь, щоб завершити семестр, захистивши бакалаврську чи магістерську роботу.

Після оборони Києва вони вживають заходів для підтримки солдатів. Безмежна віра в захисників і перемогу, а разом з тим драматизм і романтизм людей у критичних ситуаціях дозволили їм боротися за мотивацію інших жити, не відмовлятися від поточних обов’язків, а й справлятися з трагедією. Та жорстокість, яка спіткала їхніх рідних та близьких у віддалених від столиці містах – Гостомелі, Бучі, Ірпені, Бородзянці, Макарові, Миколаєві, Харкові… .

З кожним днем війни українцям доводилося вчитися жити з болем і усвідомленням наслідків терору, який досі здавався чимось неможливим, неймовірним. Як розповідає один із учених, яких обіймала Ола:

«Але фашизм росіян неймовірний. Ми дружили з їхніми вченими, разом організовували наукові конференції… А тепер нашому народу відмовляють у праві на існування…» (с. 41).

Знайомимося з долею вчителів, які взялися за збереження безперервності шкільного навчання дітей, незважаючи на війну, тобто в дистанційній формі, перерваній через відсутність світла чи необхідність спускатися в укриття. Сотні тисяч матерів з дітьми покинули країну, знайшовши притулок у Польщі, щоб решта їхніх родин могла боротися за захист Батьківщини.

Разом із «ніжним оповідачем» ми переїжджаємо в інші регіони України, де організовується допомога мешканцям розбомблених будинків, шкіл, лікарень, торгових закладів, ринків та вокзалів. На запитання: як почуваються люди? отримує відповідь:

– «Більшість вірить у нашу перемогу, але звісно є ті, хто згоден жити в окупації, щоб не було війни, і активні союзники ворога» (с. 49-50).

Фотографії скелетів зруйнованих будинків розділені на послідовні сюжети з фронту, що відтворюють життя чи досвід у містах, селах і містечках. Зустрічаємо Оліних співрозмовників, фронтовиків, поранених, хворих, раптово бездомних, хоча раніше цивільних лікарів, художників, фотографів, музейників, учителів та інших. Він записує трагедію війни та її жорстокості, а Станіслав увічнює важке становище свідків жертв кримінального нападу, з якими він стикається.

Опубліковані в книзі кольорові світлини з охопленої війною України дають читачам зрозуміти, що це не кадри з художнього фільму про війну. Також є зворушливий опис зруйнована обстрілами школа чи …. корова дивиться на зруйноване село:

«Тварини не вміють говорити, як люди. Вони не вміють плакати, як люди. Вони не розуміють, як люди, чому вбили їхніх господарів, розбомбили їхній будинок, де вони захищалися, чому їх викинули на вулицю, ніби вони були нікому непотрібні. Вони не розуміють, як люди, що це війна, яка завжди виглядає так» (с. 60-61).

У цьому наративі ми знайдемо історії людей із «нормального» воєнного життя, тих, хто зберігає різдвяні традиції, але водночас пам’ятає про солдатів, пече для них пироги чи готує стравию Зроблену їжу доставляють на фронт.

Події в останньому розділі книги розгортаються в Польщі, у Варшаві та Лодзі. Це зворушлива історія про героїчну боротьбу нації за свободу Батьківщини, за національну ідентичність, яку написали та проілюстрували для нас медик, будівельник, художник-фотограф разом із нострифікованим архітектором, який працював у польських університетах, доктор наук (габ.), професор Київського університету будівництва та архітектури та професор Краківського технологічного університету Т. Костюшка та співпрацюючи в наукових проектах з польськими вченими з Лодзького університету та Лодзького технічного університету.

Назва чудово написаної етновоєнної історії походить від початкових слів Євангелія від св. Івана:

«І світло світить у темряві, і темрява не огорнула його.»

Zobacz także

Polecane tytuły ( 8 inne tytuły w tej samej kategorii )

Nowa rejestracja konta

Posiadasz już konto?
Zaloguj się zamiast tego Lub Zresetuj hasło